Генетика України Налаштування

[Panda]

рекомендую

Український тиждень № 16 (233)



http://tyzhden.ua/Magazine/233

пряма сцилка: http://img.tyzhden.ua/Content/Files/tyzhden/Book%2016.pdf

Машина часу професора Тищенка

У цьому числі Тиждень дозволяє собі експеримент: ми публікуємо не попу -лярну статтю про якісь дослідження, не спрощений репортаж про наукові по -шуки, навіть не інтерв’ю з ученим, а безпосередньо наукову працю (розширену
доповідь на міжнародній конференції), практично не адаптовану під масо -вого читача. Щоправда, її автор так само не зовсім пересічна постать. З мово -знавцем Костянтином Миколайовичем Тищенком, професором Київського на-ціонального університету імені Тараса Шевченка, наш читач уже знайомий:
розмову з ним було надруковано в № 8 за цей рік, звіти про його публічні лек -ції в Книгарні «Є» можна знайти на сайті видання.
Причина такої «нестандартної» видавничої поведінки – не лише бажання за -свідчити свою шану видатному співвітчизникові, який сам, схоже, цілком бай -дужий до зовнішніх ознак визнання. Річ у предметі наукового інтересу: йдеться
про спробу завдяки досягненням суміжних наук зазирнути в праісторію нашої
країни, хай би якими, на перший погляд, парадоксальними (для когось навіть
скандальними) здавалися знайдені факти й висновки, що з них випливають.
Звісно, для результатів такої якості потрібне відповідне озброєння, яким володі -ють одиниці. Професор Тищенко в професійному середовищі відомий кількома
незаперечними досягненнями. Вже не одне десятиліття він викладає студентам-філологам основи мовознавства. Висновки вченого-систематизатора знайшли
відображення в його праці «Метатеорія мовознавства», яку хтось із колег влучно
назвав «періодичним законом» для лінгвістики. Він є засновником першого у
світі Лінгвістичного навчального музею, в стінах якого відвідувачі мають змогу на
власному досвіді відчути, як окремі мовні явища стають частиною загального сві-тоглядного контексту. Нарешті, Костянтин Миколайович – невтомний практик:
на природне запитання, яке неминуче рано чи пізно ставить дилетант, а саме:
скількома мовами володіє професор, він відповідає цитатою з академіка Крим -ського: «Пам’ятаю, щось там… шість, але не можу згадати, чи то вісімдесят шість,
чи то дев’яносто шість…»
Вивчення різних мов, часом, як для нас, екзотичних, – не предмет дивакува-того колекціонування, а безпосередній інструментарій дослідника. Адже ба -гато років Костянтин Тищенко відшуковує й систематизує сліди прадавніх етно-мовних контактів на теренах України. Ці сліди залишилися головним чином не
в словнику і не в письмових пам’ятках, їхній невичерпний ресурс – топоніміка,
себто назви населених пунктів, річок, озер, пагорбів, урочищ тощо. Століттями
й навіть тисячоліттями вони можуть залишатися забутими й неусвідомленими,
місцеві мешканці потроху змінюють їх, пристосовуючи під своє розуміння, і
тільки наявність відповідної «матчастини» (інакше кажучи, знання мов, а та-кож закономірностей їхньої трансформації) допоможе впізнати запозичення
від кельтів, арабів, гунів, готів, скіфів, данців, тобто всіх народів і племен, які
проходили чи залишалися певний час на цій території.
Наукові висновки не залежать від ідеологічної кон’юнктури, тому вони можуть
однаково розчарувати як полум’яних патріотів, так і симпатиків утраченої ім-перії. На жаль, не може Україна претендувати на роль міфічної Аратти, «ко -лиски людської цивілізації». Так само не годяться українці на роль «молодшого
брата» в якійсь уявній східнослов’янській спільноті, це звичайна політична фік-ція – ми хіба що кузени, а якщо вже йдеться про найближчих родичів, то варто
шукати їх серед балканських народів. Ми не старші й не молодші за інших,
хіба що мало про це знаємо. Водночас виявляється, що немає взагалі у світі
«чистих» народів, будь-яка нація є продуктом взаємодії різних етносів, кожен
із яких залишив у зоні контакту свої відбитки в мові, культурі й… генах!
Так, саме тепер практичні успіхи молекулярної генетики вже уможливлюють – і
навіть передбачають – «перехресну» перевірку історичних та лінгвістичних да -них. На перетині цих наукових дисциплін народжується найбільш несподіване,
найбільш авангардне знання, яке виявляється співзвучним сучасному світові.
Коли стикаєшся з тим знанням, це може провокувати як культурний песимізм
(навіщо ж докладати зусиль, якщо навіть епохальні катаклізми так безнадійно
стираються з колективної свідомості народів?), так і, навпаки, оптимізм: люд -ство, виявляється, має достатній інструментарій, щоби повернути собі істо -ричну пам’ять. Для цього, зокрема, є гуманітарна наука. Потрібні лише суспіль-ний запит, мотивація й певна кількість достатньо кваліфікованих, достатньо
талановитих і достатньо відданих культурних героїв. Тим більше треба відда -вати належне кожному з них. Вважаймо, що ця публікація є виявом такого
прагнення.

Юрій Макаров